Pelham Bay — це немов ціле зелене містечко посеред бурхливого мегаполіса. Чого тут тільки нема! Острови та півострови, пляжі, лагуни, зони відпочинку для дітей та дорослих, поля для гольфу, бейсбольні, баскетбольні та футбольні майданчики, бігові та велосипедні доріжки, тенісні корти, фудкорти, визначні історичні та архітектурні памʼятки тощо. Сьогодні це найбільший парк Нью-Йорка, який займає площу 1122 га, але колись за ці землі точилися справжні війни. Історію появи та розвитку Pelham Bay Park з давніх-давен й до наших часів розкажемо у цій статті на bronxname.
Індійські племена та англійські багатії — перші власники земель сучасного Pelham Bay Park
Першими відомими поселенцями на території нинішнього парку Pelham Bay були представники індіанського племені сіваной — корінного населення Америки, що розмовляло мовою мунсі та проживало в Лонг-Айленд-Саунд уздовж узбережжя нинішнього Бронкса, округу Вестчестер, штат Нью-Йорк, та округу Ферфілд, штат Коннектикут. А у середині XVII століття ця ділянка стала предметом гострих суперечок між голландськими та англійськими колоніальними інтересами.
У 1639 році Голландська Вест-Індська компанія придбала територію та назвала її Vreedelandt, що означає «земля миру», яка розташована на південному заході сучасного парку Pelham Bay. Але англійці не залишали надії зайняти ці землі.
У 1642 році англійка Енн Хатчінсон разом із родиною переїхала з Род-Айленда сюди та оселилася на березі річки, яка пізніше була названа на її честь — Хатчінсон. Та у серпні 1643 року сіванці знищили поселення Хатчінсон й вбили її родину у відповідь на масові вбивства, вчинені Віллемом Кіфтом у колонії Новий Амстердам. Вони не переймалися: англійці то, чи голландці. Кожен захищав свої інтереси та своїх людей.
Другою спробою англійців оселитися на території парку Pelham Bay був приїзд сюди англійського землевласника Томаса Пелла у 1654 році. Він зміг домовитися з племенем сіванців та викупив у них 50 000 акрів землі, включаючи територію сусіднього міста Пелхем, й заснував свій маєток. Після отримання хартії Карла II у 1666 році ці землі стали відомі як садиба Пелхем. Томас Пелл помер у 1669 році, залишивши своє майно племіннику Джону. Кілька наступних поколінь по-різному керували цією спадщиною. Хтось продавав землі, дехто зі спадкоємців зберігав території для нащадків. У середині XVIII століття право власності перейшло до родини Бартоу, що була нащадком сім’ї Пелл по материнській лінії. У 1842 році було завершено будівництво родинного маєтку Бартоу-Пелла. Але у 1880 році особняк продали місту. Будівля пустувала до 1915 року, коли уряд Нью-Йорку та Міжнародний садовий клуб почали спільно обслуговувати її.
Заснування парку: запальні суперечки та жорстке протистояння
У 1870-х роках ландшафтний архітектор Фредерік Ло Олмстед запропонував створити зелену зону в Бронксі, що включала б парки та бульвари, які відповідали б природному ландшафту. Він хотів створити щось більш органічне на відміну від сітки, що використовувалася в плані Мангеттена 1811 року, яка стала основою для Центрального парку з багатьма штучними елементами. Проте у 1877 році місто відмовилося реалізувати його ідеї.
Водночас редактор «New York Herald» Джон Маллалі виступав за створення парків у Нью-Йорку, він пропонував використати для цього землі сімей Ван Кортландт та Пелл у Бронксі. У листопаді 1881 року Маллалі заснував Асоціацію парків Нью-Йорка. Підтримка з боку газет та лобістів допомогла подати петицію до Сенату штату Нью-Йорк. У червні 1884 року губернатор Гровер Клівленд підписав закон, що дозволив створення паркової системи. Але все було не так просто. Знайшлось багато противників облаштування нових парків у Бронксі. Вони обґрунтовували свою позицію тим, що це відвертатиме кошти від важливішої інфраструктури та що всі жителі міста повинні будуть платити податки на їх утримання, навіть якщо не живуть поруч. Врешті-решт, попри численні судові процеси та опозицію, місто придбало землю у 1887 році за 2 746 688 доларів США (приблизно 93 мільйони доларів у 2023 році). У 1888 році було оголошено про офіційне відкриття парку Pelham Bay.
Територія охоплювала понад 1700 акрів (690 гектарів) та включала частини кількох старих маєтків. Щоб зменшити занепокоєння власників землі у Вестчестері, які втратили свої володіння через створення паркової системи, Комісія з оцінки Нью-Йорка виплатила компенсації. Загальна сума компенсацій склала 9 мільйонів доларів (еквівалентно 305 мільйонам доларів у 2023 році).
Приватні особняки та громадські зони в одному місця
Джон Маллалі, натхненний перемогою та втіленням у життя свого проєкту, почав активну діяльність у новому парку. Він хотів, щоб про нього дізналось якомога більше людей. Тому у 1890 році Маллалі запропонував використовувати територію парку для проведення Всесвітньої виставки 1893 року, але в результаті ярмарок віддали Чикаго. Того ж року було прийнято рішення зберегти усипальницю родини Пелл, а у липні 1891 року нащадки родини отримали дозвіл на її збереження та відновлення. Після відкриття парку деяким людям дозволили проживати в старовинних особняках на його території. У 1892 році Департамент громадських парків Нью-Йорка окремо дозволив заселення будинків Хантера, Хойта та Твін-Айленд.
Хоча парк призначався для громадського користування, тут продовжували жити люди в окремих приватних будинках. Але ця ситуація не влаштовувала членів Департаменту, вони прагнули зробити всі парки суцільної зеленою зоною. До 1900 року тридцять 36 будинків у парку Pelham Bay використовувалися як приватні резиденції, що становило 75% усіх орендованих будинків у парках Бронкса. У наступному році це число зменшилося до 33. Навесні 1902 року було знесено ще два будинки у Pelham Bay. Деревину, що залишилася після демонтажу, використали для будівництва безкоштовних купалень, якими користувалися близько 700 людей щодня влітку. У 1903 році острів Хантер став популярним місцем для літнього відпочинку. Щоб розширити зону біля води, було відкрито кемпінг у Родманс-Нек, на південній частині острова зі 100 купальнями. У 1904 році в парку Pelham Bay з’явилося багато спортивних локацій. Тепер люди приходили сюди не тільки задля прогулянок та купання, а й для занять спортом та відвідування різних змагань.
Проте стан парку почав погіршуватися у 1920-х роках. Острів Хантер закрили, а кемпінг заборонили, що призвело до того, що деякі відвідувачі почали нелегально ставити намети в парку. Сміття, пʼяні сутички, вандалізм — все це було не рідкістю для Pelham Bay Park того часу.
Масштабна реконструкція Роберта Мозеса
Все змінилося з приходом на посаду комісара парку Нью-Йорка Роберта Мозеса у 1934 році. Він наказав інженерам провести огляд усіх парків міста, щоб визначити, які з них потребують реконструкції. Мозес, вражений популярністю кемпінгу на Хантер-Айленді, розробив план для нової зони відпочинку на Орчард-Біч. 11 лютого 1934 року він анонсував створення нового поля для гольфу, а через два тижні представив план оновлення пляжу, натхненний пляжем «Джонс» на Лонг-Айленді.
Мозес вирішив з’єднати острів Хантер та сусідні острови з Родманс-Нек, засипавши частину затоки Леруа. Фінальний проєкт пляжу був представлений у липні 1935 року та передбачав засипку близько 110 акрів затоки Леруа сміттям та піском загальною масою 4 мільйони кубічних ярдів. Пляж, спроєктований Гілмором Девідом Кларком та Аймаром Ембері II, був відкритий у липні 1936 року, хоча роботи ще не були завершені. Офіційне відкриття відбулося 25 червня 1937 року. У 1946-1947 роках також було побудовано нові пристані.
Курс на екологічність та модернізацію
Хоча й парк більш-менш привели до ладу, деякі проблеми залишалися нерозв’язаними. Одна з них — сміттєзвалище на Tallapoosa Point, що розташовано на південному заході парку Pelham Bay, біля мосту. У 1963 році міська влада організувала тут тимчасове сміттєзвалище, обґрунтовуючи це тим, що ця територія ніяк не залучена в інфраструктурі парку, тут ніхто навіть не ходить, том це нікому не зашкодить. Tallapoosa Point залишався сміттєзвалищем до травня 1968 року, коли дозвіл на його використання було скасовано. Проте звалище продовжувало функціонувати до 1975 року, закрили його лише у 1978 році. У 1983 році стало відомо про серйозне забруднення території токсичними відходами, що викликало проблеми зі здоров’ям у місцевих жителів. У 1988 році Tallapoosa Point було оголошено небезпечним місцем, а очищення почалося лише у 1989 році.
Статтю про брудне повітря Нью-Йорка та Бронкса читайте за посиланням.
Просувалися й інші екологічні ініціативи. У 1983 році було запропоновано створити Екологічний центр Теодора Казимирова, який відкрили в червні 1986 року разом із природною стежкою. У 1990 році було отримано 6,3 мільйона доларів для покращення Pelham Bay та інших парків. У 2010 році розпочалося будівництво нового причалу в Орчард-Біч за 13 мільйонів доларів, а також було запущено проєкт з відновлення берегової лінії парку Pelham Bay за 2,9 мільйона доларів, що включав реконструкцію дамби та створення нових об’єктів для відпочинку.
Сьогодні парк Pelham Bay став знову улюбленим місцем відпочинку мешканців Бронкса та гостей міста. Зараз тут безпечно, чисто та затишно.
Як жителі Бронкса долучаються до збереження довкілля, читайте у статті.