Американський ландшафтний еколог, історик природи Нью-Йорка та дослідник міського довкілля. Він найбільш відомий як автор та керівник проєкту Mannahatta, який відтворив екосистему острова Мангеттен у 1609 році — в час, коли туди вперше прибули європейці. Сандерсон прагне показати, що навіть у місті, яке здається повністю урбанізованим, природа має глибоке коріння й може стати основою для більш стійкого майбутнього. Про його активну діяльність та участь в інших великих проєктах, в тому числі у Бронксі — далі на bronx.name.
Зародження великої ідеї
Його шлях до наукових відкриттів почався ще у шкільні роки. Вчитель біології водив учнів у багатоденні походи стежкою Джона М’юра в горах Сьєрра-Невада — 211 миль від Йосеміті до гори Вітні. Двадцять два дні серед крижаних вершин та зелених долин, де життя вирувало в кожному куточку дикої природи. Цей досвід навчив юного Сандерсона бачити світ як складну, багатошарову систему — з висотами й падіннями, з невидимими зв’язками, що формують гармонію природи.
Ерік Сандерсон здобув ступінь бакалавра мистецтв та доктора філософії з екології в Каліфорнійському університеті в Девісі, але справжнім його «університетом» став Нью-Йорк — місто, яке він вивчав так само уважно, як колись гірські стежки. У 1998 році Ерік переїхав до цього мегаполіса. Якось, блукаючи між полицями книгарні Strand, хлопець випадково натрапив на видання «Мангеттен на картах» Пола Коена та Роберта Огастіна. Там була опублікована рідкісна британська військова карта початку 1780-х років. Тоді вчений усвідомив: якщо цю карту прив’язати до сучасних координат, можна відкрити приховану історію острова — побачити, яким був Мангеттен до хмарочосів та асфальту. Так народилася ідея, що згодом перетворилася на грандіозний науково-історичний проєкт.
Проєкт «Маннахатта»
Більшість людей, опинившись на Таймс-сквер, бачать лише мерехтливі вогні, натовпи й нескінченний потік таксі. Але не Ерік Сандерсон. Уявляючи Нью-Йорк, він заплющує очі й переноситься на чотири століття назад, коли Мангеттен або Маннахатта, як його називали ленапе, був суцільним зеленим лісом, прорізаним струмками та багатим на життя. Там, де нині сяють рекламні екрани, колись плескався ставок.
Саме ця уява підштовхнула Сандерсона до десятирічного дослідження, яке перетворилося на проєкт «Маннахатта» (не плутати з Мангеттенським проєктом, там зовсім інша історія). Тоді ще ландшафтний еколог з Товариства охорони дикої природи поставив собі запитання: що побачив Генрі Гудзон у 1609 році, коли вперше пропливав повз цей острів? Поступово, шматок за шматком, Сандерсон відновив екологічний портрет острова доєвропейської доби.
У 1609 році тут було понад 60 миль річок та струмків, десятки солоних заток та пляжів, 70 видів дерев, сотні рослин, понад дві сотні видів птахів, безліч риб, ссавців та земноводних. Ленапе жили гармонійно з цією землею: спалювали ділянки лісу, аби створювати поля для вирощування кукурудзи, квасолі та гарбузів, ловили устриць завбільшки з тарілку й залишали їхні мушлі у високих купах, що збереглися донині.
У 2009 році вийшла книга «Маннахатта: Природна історія Нью-Йорка», яку супроводжувала виставка в Музеї міста Нью-Йорк. На обкладинці — приголомшливий контраст: сучасний супутниковий знімок острова поруч із комп’ютерною реконструкцією зеленого ландшафту Маннахатти.
Але проєкт не обмежився лише минулим. Сандерсон створив так звану «павутину М’юра» — модель, що показує взаємозв’язки між видами, ґрунтами, водою й ландшафтами. Це дозволило не лише відновити екосистеми в уяві, а й подумати про майбутнє.
«Моя мета — не повернути місто назад, — писав він. — А навчити нас бачити в сучасному мегаполісі його зелене серце».
«Велікія»: відтворення забутих ландшафтів Нью-Йорка
Після «Маннахатти» Ерік Сандерсон розгорнув ще амбітніший задум — проєкт «Велікія». Його мета — відтворити не лише Мангеттен, а й усі п’ять районів Нью-Йорка, включно з Бронксом, Брукліном, Квінзом, Стейтен-Айлендом та навколишніми водами. Сама назва походить з мови ленапе й означає «мій добрий дім» — символічне нагадування, що навіть мегаполіс має коріння у природному світі.
Паралельно з архівними картами й ґрунтовими зразками команда Сандерсона працює над «Маннахаттою 2409» — онлайн-форумом, де жителі можуть уявляти Нью-Йорк через чотири століття: місто, стійке до кліматичних змін, де екологія та технологія співіснують гармонійно.
Серцем цього підходу є історична ландшафтна екологія — наука, що поєднує минуле та сучасність. Сандерсон та його колеги збирають все: карти XVIII–XIX століть, записи колоністів, річні кільця дерев, ґрунтові зразки, описи флори та фауни. Кожен уламок інформації перетворюється на шматочок гігантського пазла, який дозволяє побачити, як виглядав Нью-Йорк колись і яким він може стати завтра.
Робота ця ювелірна, карти прив’язуються з точністю до пів кварталу. Це дозволяє побачити не лише загальний ландшафт, а й розташування струмків, боліт, пагорбів квартал за кварталом. Для Мангеттена основою стала британська штаб-карта 1782 року, для решти районів — численні карти XIX століття, що зберегли деталі, давно стерті забудовою.
«Велікія» — це не тільки науковий архів, а й натхнення для архітекторів, містобудівників, інженерів та художників. Це нагадування, що за асфальтом та бетоном зберігається пам’ять природи, яку можна повернути у міське життя.
Найближчим часом проєкт отримає нове втілення у книзі «До Нью-Йорка: Атлас та довідник», яку видавництво Abrams випустить у 2026 році.
«Велікія» ставить просте, але важливе запитання: як ми можемо жити в Нью-Йорку, пам’ятаючи, що він завжди був, і досі є, домом для природи?
Інші здобутки дослідника
Професійний шлях Еріка Сандерсона розпочався ще на початку 1990-х років, коли він працював асоційованим хіміком-екологом у PTRL. Його дослідження стосувалися долі пестицидів у сільськогосподарських умовах та показали, наскільки тонкою є рівновага між людською діяльністю та довкіллям. Після цього він перейшов у ботанічні дослідження. В Каліфорнійському університеті в Девісі Сандерсон вивчав пігменти рослин, а пізніше допомагав у польових експедиціях у Національних парках Секвоя та Кінгс-Каньйон, де працював з альпійською рослинністю.
Справжнім переломним етапом стала його робота в Товаристві охорони дикої природи (WCS). У 1998 році Сандерсон приєднався до організації як асоційований еколог та започаткував програму, що поєднала інструменти ландшафтної екології з практичними завданнями охорони природи. Саме тоді народився «Слід людини» — перша глобальна карта антропогенного впливу. Згодом, уже як заступник директора програми «Живі ландшафти», Сандерсон координував геопросторову команду, яка визначала пріоритети охорони для таких знакових видів, як тигри, снігові барси, бізони, леви та інші.
Його досвід та знання виходили далеко за межі академічних кабінетів. Сандерсон консультував Google у питаннях екології, допомагав налагоджувати Oyster Reef Project на Сіті-Айленді, працював із міськими та громадськими організаціями над питаннями стійкості Нью-Йорка. Він був співкерівником екологічної команди Bronx River Alliance, радником CityAtlas та учасником численних міжнародних робочих груп МСОП.
Паралельно з науковою та консультаційною діяльністю Ерік Сандерсон викладав. У Нью-Йоркському університеті його семінари з екологічних досліджень приваблювали студентів практичним підходом та сміливими ідеями. У Колумбійському університеті він роками вів курс із застосування ландшафтної екології.
Його зусилля були неодноразово відзначені престижними нагородами. Серед них — стипендія Гуггенхайма у галузі географії та екологічних досліджень, премії Історичного товариства Бронкса, відзнака Фонду Рокфеллера за культурні інновації, а також стипендії NASA та Публічної бібліотеки Нью-Йорка.
Ерік Сандерсон живе на Сіті-Айленді, у Бронксі, разом із родиною, собакою та зграєю курей. Його життя й робота — це поєднання науки, мистецтва та служіння природі. Він вміє дивитися на місто не лише як на бетонний мегаполіс, а і як на живий організм, де природа та люди мають знайти шлях до співіснування.